— Мені ніколи не уникнути смерти, мавши таких ворогів, — мовив Д'Артаньян. — Спочатку незнайомий з Менґу, потому Де-Вард, якому я завдав три вдари шпадою; далі міледі, що про таємницю її я довідався, і нарешті, кардинал, якому я завадив помститися.
— Ну, і що ж! — відповів Атос, — всього тільки четверо. Отже, й нас четверо: значить один проти одного… Що це? Чорт побирай! Якщо звіритися на знаки, що їх робить Грімо, то нам доведеться мати справу з більшою кількістю людей. Що там, Грімо? — спитав Атос. — З уваги до важливости становища я дозволяю вам говорити. Тільки не розводьтеся занадто. Що ви там бачите?
— Загін.
— З скількох осіб?
— З двадцяти.
— Що то за люди?
— Шістнадцять грабарів і чотири салдати.
— На скільки кроків од нас?
— На п'ятсот.
— Ну, добре, в нас є ще час закінчити цю пулярду й випити склянку вина за твоє здоров'я, Д'Артаньяне.
— За твоє здоров'я! — підхопили Портос і Араміс.
— Нехай так, за моє здоров'я! А втім я не думаю, щоб ваші побажання пішли мені на користь.
— Гай, гай! Алах — великий, як кажуть наслідувачі Магомета, — промовив Атос, — і майбутнє в його руках.
І вихиливши свою склянку, Атос ліниво підвівся, взяв першу, що навернулась йому на очі рушницю, і підійшов до бійниці.
Портос, Араміс і Д'Артаньян зробили те саме, а Грімо дістав наказа стати ззаду чотирьох приятелів і заряджати рушниці. За хвилину показався загін. Він ішов вузьким проходом, що сполучав бастіон із містом.
— Чорт побирай! — сказав Атос. — Варто було клопотатися з-за якихось двадцяти дурнів із заступами, копаницями та лопатами! Нехай би Грімо зробив їм знака забиратися звідси, і, я певний, вони дали б нам спокій.
— А я непевний, — відказав Д'Артаньян, — бо виступають вони дуже рішуче. До того ж з грабарями йдуть чотири салдати й бригадир з мушкетами.
— Це тому, що вони не бачать нас, — сказав Атос.
— Слово чести! — промовив Араміс, — мені якось огидно стріляти по цих бідолашних міщанах.
— Поганий той піп, що жалує єретиків, — мовив Портос.
— Це дійсно так, Араміс має рацію, — сказав Атос. — Я їх попереджу.
