Ці три „так“ промовив Атос, і кожен раз голос його набував більшої суворости.
— А хто бачив це тавро? — спитав Араміс.
— Д'Артаньян і я, чи, додержуючи хронології, я і Д'Артаньян, — відповів Атос.
— А чоловік цього жахливого створіння ще живий? — зацікавився Араміс.
— Живий.
— І ви певні цього?
— Певний.
Сталася недовга, втомна павза, підчас якої кожен з них думав про своє.
— Мені здається, — сказав Атос, перший порушивши мовчанку, — Д'Артаньян накреслив нам чудову програму. Саме про це й треба написати.
— Маєте рацію, Атосе, — згодився Араміс. — Тільки редакція цього листа занадто важка. Навіть, самий канцлер отетерів би, складаючи таке послання. А канцлер звик до протоколів і чудово редагує їх. Ну, та однаково, — замовчіть, я пишу.
І Араміс узяв перо, замислився на хвилину й написав прегарним дрібним жіночим письмом вісім чи десять рядків, а потім тихо, повільно, ніби зважуючи кожне слово, прочитав таке:
„Мілорде!
Особа, що пише до вас ці рядки, мала честь схристити з вами шпади на невеличкій площі на вулиці Пекла. Відтоді ви не раз називали себе другом цієї особи, і вона має за свій обов'язок довести свою приязнь доброю порадою. Два рази ви за малим не загинули від руки вашої найближчої родички. Ви вважаєте її за свою спадкоємицю, бо не знаєте, що перед тим, як узяти шлюб в Англії, вона була вже одружена у Франції. На третій раз, тобто тепер, ви певно, загинете. Ваша родичка виїхала з Ля-Рошелі до Англії сьогодні вночі. Стежте за нею, коли вона приїде, бо заміри її великі й жахливі. Якщо ви неодмінно бажаєте знати, на що вона здатна, прочитайте її минуле на її лівому плечі“.
— Чудово складено, — зауважив Атос. — Ви пишете, як державний секретар, любий Арамісе. Якщо застереження прийде вчасно, лорд Вінтер запроведе пильний догляд за нею. Навіть якби воно потрапило до рук кардинала, ми не будемо скомпрометовані. А що льокай, який повезе його, зможе спинитись у Шательро й запевняти нас, ніби був у Лондоні, то ми дамо йому з листом тільки половину суми, а
