щоби крізь цю прозурку їй не пощастило в якийсь диявольський спосіб спокусити своїх вартових.
О шостій увійшов лорд Вінтер. Він був озброєний до зубів. Ця людина, якого міледі вважала за нікчемного пана, обернулася на чудового тюремника.
Здавалося, він усе передбачив, усе наперед угадав, усьому запобіг.
З єдиного погляду на міледі він зрозумів, що діється в її душі.
— В усякому разі, — сказав він, — сьогодні ви ще не вб'єте мене: у вас нема зброї, а дотого ж я вжив запобіжних заходів. Ви почали були розбещувати мого бідного Фелтона. Він відчував уже на собі ваш диявольський вплив, та я хочу врятувати його. Ви більше його не побачите, значить, і тому покладено край. Зберіть ваші речі, завтра ви поїдете. Я призначив ваше відплиття на 24 серпня, але передумав: що скорше воно відбудеться, то краще. Завтра опівдні в мене буде наказ про ваше вислання за підписом Б'юкенгема. Коли ви вимовите хоч єдине слово, перше ніж сісти на корабель, мій сержант розтрощить вам кулею голову, — такий він має наказ. Коли ви вимовите хоч єдине слово на кораблі, перше ніж дозволить вам капітан, він звелить кинути вас у море, — така умова. До побачення, бо це все, що сьогодні я мав сказати вам. Завтра я побачу вас, щоб проститися з вами. — І з цими словами лорд пішов.
Міледі вислухала цю загрозливу промову з усмішкою призирства на губах та з люттю в серні.
Подали вечеряти. Міледі почутила потребу підживитися. Вона не знала, що може статися вночі, яка так загрозливо наближалася: по небу носилися великі хмари, а далека блискавка віщувала громовицю.
Гроза розгуркоталася близько десятої вечора. Міледі почувала втіху, бачивши, що природа поділяє безладдя її душі. Грім гуркотів у повітрі, як гнів в її серці. Їй ввижалося, що пориви вітру розкуйовджували її волосся, як хилили вони віття дерев і зривали листя. Вона рикала, як ураган, і голос її губився в потужному голосі природи, що, здавалося, зідхала й вкидувалася в розпач разом із нею.
Раптом міледі почула стукіт у вікно й при світлі блискавки побачила поза ґратами обличчя чоловіка.
Вона підбігла до вікна й відчинила його.
— Це ви, Фелтоне! — згукнула полонянка. — Мене врятовано!
— Так, — відповів Фелтон, — тільки мовчіть, мовчіть! Мені потрібний час, щоб підпиляти ваші ґрати. Будьте обережні, щоб не побачили нас крізь прозурку.
