— Сам бог за нас, Фелтоне, — відказала міледі, — і за доказ цьому стає те, що вони сами забили прозурку дошкою.
— Гаразд. Бог позбавив їх розуму.
— Але що ж я робитиму?
— Нічого, нічого! Зачиніть лише вікно! Лягайте на ліжко одягнена. Як тільки я закінчу, я постукаюсь у вікно… А чи спроможні ви йти зо мною?
— О, звичайно!
— А ваша пораза?
— Завдає мені болю, та не заважає ходити.
— Будьте ж напоготові з першого мого знаку.
Міледі зачинила вікно, загасила лямпу й лягла в ліжко, як порадив їй Фелтон. Серед стогону хвиль вона чула скрегіт терпуга об ґрати, і при кожному сполосі блискавки бачила у вікні обрис Фелтона.
Цілу годину вона пролежала, затримуючи подих. Холодний піт обсипав їй чоло, а серце стискувалось жахливою нудьгою по кожному русі в коридорі.
Бувають години, що тривають довго, як рік.
За годину Фелтон знову постукав.
Міледі схопилася з ліжка й відчинила вікно. Два відпилені бруси зробили відтулину, достатню, щоб можна було протиснутися людині.
— Ви вже готові? — спитав Фелтон.
— Так. Чи не треба захопити чогось з собою?
— Золота, якщо воно у вас є.
— На щастя мені залишили те, що в мене було.
— Тим краще, бо я витратив усі свої гроші, щоб найняти баркаса.
— Візьміть! — сказала міледі, оддаючи Фелтонові торбинку, повну люїдорів.
Фелтон взяв торбинку і кинув на землю.
— Ну, ідете ви?
— Ось я.
Міледі стала на крісло й вся висунулася у вікно. Вона угляділа, що молодий офіцер висить над безоднею на шнуровій драбині. Уперше за життя почуття жаху нагадало їй, що вона жінка. Порожнеча перелякала її.
— Ось чого я страхався, — сказав Фелтон.
— Нічого, нічого, — відказала міледі, — я спущуся сліпма.
— Чи вірите ви мені? — звідався Фелтон.
— І ви ще питаєте про це?
— Простягніть ваші руки! Схрестіть їх! Так!
Фелтон зв'язав їй кисті рук своєю хусткою, а поверх хустки — шворкою.
— Що це ви робите? — спитала здивована міледі.
