— Так, так! Тепер скажіть, де мені знайти вас, щоб дурно не бігати?
— Вірно. Почекайте.
— Вам треба мапу?
— О, я добре знаю цю місцевість.
— Ви? А коли ж ви були тут?
— Я тут виховувалася.
— Справді?
— Як бачите, іноді може буди корисним і те, що вас десь виховують.
— Отже, ви чекатимете на мене?
— Дайте поміркувати хвилину. Та ось — в Армантьєрі.
В Армантьєрі? Що це таке?
— Невеличке місто на річці Ліс. Досить лише переїхати через річку, і я в іншій державі.
— Чудово. Але, ясна річ, ви переїдете через річку лише в разі небезпеки.
— Звичайно.
— У такому разі, як я дізнаюся, де ви?
— Вам непотрібний ваш льокай?
— Ні.
— Це вірна особа?
— Цілком.
— Дайте його мені. Його ніхто не знає. Я залишу його там, звідки подамся, і він проведе вас туди, де я буду.
— Ви кажете, що чекатимете на мене в Армантьєрі?
— Так.
— Напишіть цю назву на клапті паперу, щоб я не забув. Назва міста не може скомпрометувати, чи не так?
— Хто знає? Та дарма! — сказала міледі, написавши назву на клапті паперу. — Нехай! Я однаково компрометую й себе.
— Гаразд, — сказав Рошфор, взявши папір з рук міледі, згорнув і засунув його у підшивку капелюха. — Будьте спокійні. Коли я й загублю цей папір, я зроблю, як роблять діти: повторятиму цю назву протягом усієї дороги.
— Ви вже їдете? Почекайте трошки. Ще кілька слів. Я бачила гарний гай, що межує з садом манастиря. Скажіть, щоб мені дозволили гуляти в цім гаю. Хто знає? Може, мені доведеться втекти через задні ворота.
— Ви все передбачаєте!
— А ви забуваєте про одне…
— Про що?
— Спитати, чи не потрібні мені гроші?
— Правильно. Скільки вам треба?
— Усе золото, що маєте з собою.
