Двері відчинилися, зачинилися. Гарненька жінка зникла.
Д'Артаньян пішов своїм шляхом. Він дав пані Бонасьє слово не підглядати за нею, і якби його життя залежало від місця, куди вона увійшла, чи від особи, яка мусіла її проводити, Д'Артаньян однаково повернувся б додому, бо дав слово повернутися. За п'ять хвилин він був уже на вулиці Могильників.
— Бідний Атос! — говорив він. — Він нічого не знає, що це значить. Він, певно, заснув, чекаючи на мене, а коли прийшов до себе, довідався, що в нього була жінка. Жінка в Атоса! Але й у Араміса була жінка. Усе це дуже чудно. Бажав би я знати, як воно скінчиться?
— Погано, пане, погано, — відповів голос, в якому Д'Артаньян впізнав Плянше. Голосно розмовляючи сам із собою, як то буває з заклопотаними людьми, він увійшов у коридор, кінець якого були сходи до його кімнати.
— Що саме погано? Що ти, дурний, хочеш сказати? — спитав Д'Артаньян. — Що скоїлося?
— Усі лиха!
— Які саме?
— Перше — заарештовано пана Атоса.
— Атоса заарештовано? За що?
— Його знайшли у вас і взяли за вас.
— А хто заарештував його?
— Варта, приведена людьми в чорному, що ви їх погнали геть.
— Чому ж він не назвав себе? Чому він не сказав, що він тут ні при чому?
— Він не схотів робити цього. Навпаки, підійшов до мене і сказав: зараз бути вільним треба твоєму панові, а не мені, бо він знає все, а я нічого. Його вважатимуть за заарештованого, і це дасть йому змогу вигадати час. За три дні я скажу, хто я, і мене повинні будуть звільнити.
— Браво, Атосе! Благородна душа! — бурмотів Д'Артаньян. — Впізнаю його! А що зробили поліцаї?
— Четверо повели його, не знаю куди: чи то до Бастилії, чи то до Фор-Левека; двоє залишилися з людьми у чорному, які поперетрусили все і забрали з собою всі ваші папери. Нарешті ще двоє підчас цієї роботи стояли на варті. Потім, коли все закінчилось, відбули, а будинок залишили порожній і відчинений навстіж.
— А Портос і Араміс?
— Я їх не знайшов, — вони не приходили.
— Алеж вони можуть прийти кожної хвилини. Ти ж переказував, що я чекаю на них?
— Так, пане!
