А втім, навіть і в цьому становищі, герцоґ Б'юкенгемський не відчутив, треба сказати, ніякого страху. Одною з відмінних прикмет його вдачі були жадоба авантур і нахил до романтичного. Відважний і завзятий, він не вперше важив своїм життям у таких пригодах. Дізнавшися, що підроблений лист Ганни Австрійської, звірившись на який він прибув до Парижу, був ніщо, як пастка, герцоґ замість повернути до Англії, скористався з нагоди й повідомив королеву, що не виїде, доки не побачиться з нею. Королева спершу рішуче відмовила, а потім, боячись, що герцоґ у розпуці накоїть якогось безглуздя, наважилась прийняти його й просити негайно ж залишити Францію. Того самого вечора пані Бонасьє, якій доручили знайти герцога й привести його до Лювру, була викрадена. Два дні ніхто не знав, що з нею сталося, і все припинилося. Тепер пані Бонасьє знову була вільна, зв'язалася з Де-Ля-Портом і справа пішла своєю чергою, — вона виконала небезпечне доручення, яке, не заарештуй її, було б виконано на три дні раніш.
Б'юкенгем, залишившися на самоті, підійшов до свічада. Мушкетерський мундир чудово пасував до нього.
Йому було тридцять п'ять років, і його справедливо вважали за найвродливішого й найелеґантнішого кавалера Франції та Англії.
Раптом двері під портьєрою відчинились, і в кімнату ступила жінка. Б'юкенгем побачив її постать у свічаді і скрикнув. То була королева.
Ганна Австрійська мала тоді років двадцять шість чи двадцять сім, тобто була в розквіті краси та молодости.
Б'юкенгем стояв наче приголомшений. Ніколи — ні на балях, ні на святах, ні на каруселях Ганна Австрійська не була така чарівна, як тої хвилини. На неї була проста, з білого атласу, сукня. Супроводила її донья Естефана, єдина з еспанок, не вигнана з Франції ревнощами короля й переслідуваннями Рішельє.
Ганна Австрійська ступила два кроки наперед. Б'юкенгем впав до ніг королеви й раніш, як вона могла завадити йому, поцілував поділ її сукні.
— Ви знаєте тепер, дуко, що листа до вас писано не з мого наказу?
— О, я знаю, знаю, ваша величність! — скрикнув герцоґ. — Я був божевільний, безрозумний, коли думав, що лід може жити, а мармур розпалитися. Та що ж робити? Коли кохаєш, то легко віриш у любов. А втім я не даремно відбув цю подорож, бо бачу вас.
— Так! — відповіла Ганна. — Чи знаєте ви, чому я наважилася побачитись із вами? Ви, такий нечутливий до мого
