мозку промайнула нова думка, він усміхнувся і, простягнувши крамарові руку, сказав:
— Встаньте, мій друже; ви чесна людина.
— Кардинал доторкнувся до моєї руки! Я доторкнувся до руки великої людини! — кричав Бонасьє, — велика людина назвала мене своїм другом!
— Вас безпідставно підозрювали, а тому вас треба тепер одшкодувати. Візьміть цього гаманця, — в ньому сто пістолей, і пробачте мені.
— Мені вам пробачити, монсеньєр! — скрикнув Бонасьє, не зважуючись прийняти гаманця з остраху, щоб подарунок не зійшов на жарт. — Адже ви вільні арештувати мене, катувати, повісити. Ви — наш володар, і я не спромігся б сказати жодного слова. Пробачити вам, монсеньєр! Подумайте, що ви говорите!
— Ви, мій люб'язний пане Бонасьє, дуже великодушні. Я бачу це й дякую вам. Чи не правда ж, що, взявши гаманця, ви підете звідціль не дуже незадоволений.
— Я піду зачарований, монсеньєр!
— Прощайте, або краще: до побачення, бо маю надію — ми ще побачимось.
— Якщо монсеньєр побажає, я до послуг вашої еміненції.
— І це буде часто, будьте певні, бо розмова з вами припала мені дуже до вподоби.
— О, монсеньєр!
— До побачення, пане Бонасьє, до побачення.
І кардинал зробив жест рукою, а Бонасьє відповів, вклонившися до землі. Потім він вийшов задкуючи і, коли був у передпокої, кардинал почув, як він у захваті кричав на ціле горло: „Хай живе моньсеньєр! Хай живе його еміненція! Хай живе великий кардинал!“
Кардинал з усмішкою слухав цю блискучу маніфестацію.
— Добре! Ось людина, що ладна буде віддати за мене своє життя.
Саме тоді, коли він заглибився в стратегічні міркування над мапою Ля-Рошелі, двері відчинилися, і в кабінет увійшов Рошефор.
— Ну, як? — цікаво спитав кардинал.
— Так воно й є, — відповів Рошефор. — Молода жінка, років двадцяти шести — двадцяти восьми й мущина, років тридцяти п'яти — сорока перебували в будинках, вказаних вашою еміненцією, один протягом чотирьох днів, друга — п'яти. Але жінка відбула сьогодні вночі, а мущина сьогодні ранком.
