А там вгорі синє атлясне небо. Ох! та ще й яке синє!..
Славний Тартарен, трохи заспокоївшись від свого страху, розглядав пейзаж, слухаючи з шанобою чорногорського принца, котрий стоячи рядом з ним називав йому ріжні квартали в містї: Касба, верхнє місто, улицю Баб-Азана, і т. и.
Дуже добре вихований сей чорногорський князь; він добре знав всї закутки Альжеру і плавно говорив по арабському, — Тартарен з свого боку предложив йому використовати своє знатє…
Коли се несподївано вздовж балясів, на котрі вони було сперли ся, Тарасконець побачив цїлий ряд величезних чорних рук, котрі чепляли ся зо внї. — І майже зараз потім перед ним виросла одна голова негра вся кучерява, і ранїйше нїж він встиг відкрити рота, весь місток уже був вкритий що найменьше сотнею піратів, чорних, жовтих, напів голих, гидких і страшних.
Се були пірати, Тартарен їх пізнав. — Се були вони, се були напевне вони, ті славні „вони“, котрих він так часто шукав на улицях Тараскона в ночи.
Нарештї вони відважили ся показати ся.
В першій хвилинї несподїванка приковала його до місця. Але коли він побачив, що пірати кинули ся на речи, зірвали брезент, котрим вони були покриті, і почали нарешті грабувати корабель, тодї доперва наш герой прочумав ся, вихопив свій мислівський ніж, „до зброї! до зброї!“ закричав він пасажирам, — і перший з всїх кинув ся на піратів.
„Ques aco? що там такого? Що се у вас таке?“ спитав капітан Барбасу, котрий вийшов з по за місточка.
„Ах! от на рештї ви, капітане! скорійше, скорійше, озброюйте ваших людей“.
— О! то для чого, Милосердний Боже?
