вують ся собі в холодку коло криницї під яким-небудь старим муром, під оливкою, витягають зі своїх саквів добрий кавалок печенї, свіжу цибулю, ковбаси, скільки анчуосів, і починаєть ся нескінчимий снїданок, трохи підкроплений одним з тих прекрасних ронських вин, після котрого так приємно смієть ся і легко співати.
Після сього, коли вже добре наїдять ся, вони підіймають ся, свистять на собак, озброюють ся рушницями, і починають своє полюваннє. Власне кажучи, робить ся се так, що кожен з сих панів бере свою шапку, з всеї сили підкидає її до гори і стріляє в неї в льот 5 або 6 або 2 рази, як умовлено було. Той, хто найбільше разів попадав в свою шапку, оголошував ся королем полювання, і його проводили ввечері з тріумфом до Тараскона, а продіравлену як решето шапку несли на кінцї рушницї серед витя собак і при звуку ріжків.
Нема чого й казати, що се викликало в містї велику торговлю стрілецькими шапками. Траплялось навіть і так, що шапочники продавали шапки продірявлені і пірвані заранє на вжиток для незручних.
Але про се нїхто не знав, окрім аптекаря Безюке, котрий їх купував. Звичайно се безчесно. Як стрілець до шапок Тартарен не мав собі рівного. Що недїлї вранцї, він виходив з дому в новій шапцї і що недїлї ввечері вертав ся в побитій на шматтє. В маленькім баобабовім будинку сих славних трофеїв було повно на горищі. Завдяки сьому всї тарасконцї признавали його за свого учителя, а позаяк Тартарен знав наскрізь стрілецький кодекс, бо мав усї трактати і підручники всїх можливих полювань починаючи від полювання на шапки і до полювання на Бірманських тиґрів, то сї пани зробили з нього свого великого стрілецького праводавця і обрали його за судця у
