мим голосом, лагідним, та поважним, яким зустрів мене, промовив до нас:
— Сьогодня, дітки, я вчитиму вас останній раз. З Берлину[1] прийшов наказ, щоб надалі по школах Ельзасу та Лотарінгії навчати тільки по німецькому. Новий вчитель прибуде завтра, а сьогодня ваше вчення провадиться французькою мовою в останнє. Прошу ж вас слухайте, яко-мога уважніше.
От ці кілька слів зворушили мене в край. Ах! кляті німці! так он воно про що оповіщали вони коло мерії.
Сьогодня остання моя лекція рідною мовою. А я ж ледве вмів писати. Так я й не навчусь ніколи, так і зостанусь неуком.. Як нарікав я тепер на себе за згублений час, коли, бувало замість школи, я нишпорив у лісі, розшукуючи гнізда, або біг сковзатися на річку. Мої книги, що завсігди були мені
- ↑ Берлин — столичне місто німецької держави.
