Сидячи посеред ліжка, напів гола, з підборіддям на колінах та охопивши руками ноги, Жільберта дивилася на свого коханця з гострим зацікавленням.
— Невже ж, Морісе, бачити мене одну от так, це тобі нічого не говорить?.. Невже тобі треба ангола для натхнення? Як на твій вік, то це ж нещастя!
Моріс, ніби не почувши цього, поважно запитав:
— Жільберто, чи почуваєш ти біля себе присутність свого ангола-охоронця?
— Я? Аж ніяк. Я ніколи не думала про свого… До того ж, я вірю. Хто без віри, той як худоба, це перше. А друге, — без віри не будеш чесною: це річ неможлива.
— Авже ж це так, — сказав Моріс, блукаючи очима по бузкових смужечках піжами, на цей раз без квіточок. — Коли ангол-охоронець у людини є, вона за нього й не згадує. Коли ж його нема, почуваєш повну самотність.
— Значить, ти жалкуєш за ним…
— Як тобі сказати…
— Так, так, ти жалкуєш за ним… Ну, знаєш, любий мій, втрата такого ангола, це шкода невелика. О, він мало чого вартий, цей твій Аркадій. В той саме знаменитий день, поки ти ходив купувати йому одежу, він надзвичайно довго колупався з ґудзиками у мене на спині, і я добре пам'ятаю, що його рука мене… Та я вже не докажу тобі цього.
Моріс запалив сигаретку і замислився. Вони заговорили про шостиденні перегони колещатників
