відповіджено, він зрозумів, що противитися й далі — річ безнадійна. Він повільно витяг книжку з полиці і тремтючи поклав її перед правнуком Алєксандра д'Еспарв'є, пересвідчившись попереду, що на повсті столу не було й жадної порошинки.
Моріс почав її листати і, діставшися 137-ої сторінки, придивився до плями, що була з фіолетового атраменту завбільшки з горошину.
— Ось вона, — сказав m-r Сар'єт, не випускаючи свого Лукреція з очей. — Це слід, залишений на цій книжці тими незримими страховищами…
— Як, m-r Сар'єт, — скрикнув Моріс, — хіба їх було кілька?
— Не знаю. Не знаю також, чи маю я право вивести цю пляму; адже пляма Поля Люї Кур'є на рукописі Фльоранса являєтся певним, сказати б, літературним документом.
Ледве дідок вимовив ці слова, як на дверях заверещав дзвоник і в сусідній залі розлягся гомін тупотні й крику. Сар'єт побіг на голос і наскочив на співжительку дядька Ґінардона, Зефіріну; вона, з настовбурченим як гадюче кодло волоссям, роспаленілим обличчям, бурхливо неспокійними грудьми та з животом, що нагадував підхоплений страшенною бурею пуховик, аж заходилася з горя й лютости. І через ридання, стогін і зітхання та ще тисячу згуків, що іх можна чути на землі тільки від зворушених створінь та руйнованих речей, вона проголосила:
— Він утік, утекло моє одоробло! 3 нею! І вивіз із собою все рухоме майно з нашої халупи,
