виставки, що став її поважно, але обережно, мовчучи, розглядати.
— У мене й щось краще є, — сказав антиквар.
І він виніс із задньої кімнати споміж ціпків та парасоль величезну, оздоблену гербовими лілеями, справді королівську шпаду. Це була шпада Філіпа-Августа, що з нею один з артистів Одеона виходив на виставу Аґнеси Меранійської року 1846. Тримаючи її вістрям до низу і вдаючи, ніби й життя своє готовий за неї скласти, Ґінардон побожно склав руки на наручникові і придобув собі властивого самій шпаді вигляду вірности.
— Візьміть її для своєї виставки, — сказав він. — Дівчинка варта цього. Вона зветься Бувінес.
— А як що я її там продам, — закинув m-r Трюк де Рюфек, крутячи свого величезного вуса, — дасте ви мені за це якусь комісійку?..
Через кілька день дядько Ґінардон з таємничим виглядом показував графові Демезонові та m-r Блянкменілеві невознайденого Ґреко, дивовижного Ґреко останньої манери письма цього майстра. На картині змальовано було Франсуа Асізького, що, стоячи на Альвернській скелі, як велетенський стовп диму тягся до неба і пронизував хмари навдивовижу малою через віддаль головою. Ось, нарешті, справжній, аж надто справжній Ґреко. Аматори уважно розглядали картину, а дядько Ґінардон вихвалював глибину її чорнот і величність експресії. Він зводив руки вгору, щоб змалювати
