виконав на старій вивісці повитухи… Кабан! І тебе і твою повію, я обох вас продірчу так, як продірчую зараз твої брудні полотна!
І тягнучи за одежу старого аматора, що весь тремтючи, сховався був у сам куточок кімнати за магазином, вона покликала його в свідки всіх злочинств Ґінардона, підроблювача й зрадника. Полісмени мусили силою витягати її зі спустошеної крамниці. Вони вели її до комісара, за ними сунула юрба цікавого народу, а Зефіріна, звівши очі до неба, крізь ридання голосила:
— Так ви, значить, Мішеля не знаєте! Коли б ви його знали, ви б зрозуміли, що без нього — жити не можна на світі. Мішель! Він вродливий, він добрий, він чудовий. Це ніби бог, це саме кохання! Я люблю його, люблю, люблю! Я знала людей з вищого світу, князів, міністрів і вищих іще за них… Та ніхто з них не був гідний черевики йому почистити. Добрі люде, верніть його мені!
