стелив думку за думкою, не турбуючись, що вони марно гинуть.
— Так, коли я мав перед очима рядок, де написано: «Ніщо не повинно заважати розвою твоєї душі», я читав: «Таїсині поцілунки палкіші за полум'я й солодші від меду». Ось як сьогодні через тебе, зла дитино, розуміє філософ філософічні твори! Справді, ми всі без винятку знаходимо в думці иншого тільки власну думку і завсіди читаємо книжки трохи так, як я допіру цю читав…
Вона не слухала його; її душа була ще коло домовини нубійця. Коли він почув, що вона зідхає, то поцілував їй шию та мовив:
— Не будь сумна, моя дитино. На світі щасливий тільки той, хто забуває світ. Ми маємо засоби до цього. Ходімо, обдуримо життя: воно нам віддячить тим самим. Ходімо, кохаймося.
Та вона відштовхнула його:
— Кохатися? — прикро гукнула вона. — Але ти нікого ніколи не кохав! І я тебе не кохаю! Ні, я тебе не кохаю! Я тебе ненавиджу! Іди геть! Я тебе ненавиджу! Я гидую всіма щасливими та багатими і зневажаю їх! Іди, йди геть!.. Тільки нещасні можуть бути добрими. Коли я була дитиною, я знала чорного раба, що помер на хресті. Він був добрий; він був повен кохання і він знав таємницю життя. А ти не годен вимити йому ніг. Іди геть! Я не хочу тебе бачити.
Вона кинулась ниць на килим і ридала цілу ніч, складаючи намір жити відтепер, як святий Хведір — у бідності й простоті.
Та взавтра вона знову поринула у втіхи, що для них її призначено. Вона знала, що її ще непорушена краса не триватиме довго і поспішала вжити її на найбільшу радість і славу. В театрі, де вона
