бути, ми впали-б з тобою у гріх, бо я є тільки кволість і збентеження. Але він врятував нас обох; він такий добрий, як і могутній, і ім'я йому — Спаситель. Його провіщали світові Давид та Сібіла[1], його обдарували у колисці чабани й волхви, розп'яли фарисеї, поховали святі жінки, об'явили світові апостоли та ствердили мученики. І ось, дізнавшись, що ти боїшся смерти, о жінко, він прийшов у твій дім, щоб не дати тобі померти. Чи не з'являєшся ти мені зараз, о мій Ісусе, як ти з'явився був галілейцям тими чудесними днями, коли зірки, спустившись з тобою із неба, були так близько від землі, що святі немовлята могли брати їх собі в рученята, бавлючись на руках матерів по Віфліємських терасах? Чи-ж ми зараз не в твоєму товаристві, мій Ісусе, і чи не появляєш ти мені реальносте свого коштівного тіла? Чи-ж це не твоє обличчя, а сльоза, що котиться по твоїй щоці, — чи не справжня сльоза? Так, янгол вічної справедливосте збере її, і вона буде за викуп Таїсиній душі. Чи-ж ти не ось, мій Ісусе? Мій Ісусе, твої божественні уста розтуляються. Ти маєш говорити: кажи, я слухаю тебе. І ти, Таїс, щаслива Таїс, слухай, що каже тобі спаситель: це він промовляє, а не я. Він каже: «Я довго шукав тебе, о моя заблукана вівце! Я знайшов тебе, кінець-кінцем. Не тікай-же від мене. Дай мені взяти тебе руками, бідненька, і я понесу тебе на своїх плечах до небесної кошари. Ходім, моя Таїс, ходім, моя обранко, ходімо й плакатимемо зі мною разом!»
І Пафнутій упав навколішки, з повними екстазу очима. Тоді Таїс побачила на обличчі святого відлиск живого Христа.
— О, далекі дні мого дитинства, — сказала вона, ридаючи, — о мій ніжний батьку Амесе, добрий святий Хведоре, чом я не сконала була під твоєю білою
