— Заспокойся, мій сину, каже старий. Їх мука давно вже скінчилася, вони тепер щасливі в Бога. Жили тут побожому, любилися, то там певну нагороду дістали. Через свою мученичу смерть вони всі гріхи свої спокутували.
— Хіба-ж можна не плакать, слухаючи такого? — Та-ж се мої рідненькі батько-матір.
— Чи ти лише того сюди приїхав з Січі, щоб про се довідатися?
— Не того я приїхав. Я приїхав, щоб за їх смерть помститись.
— Ти з лопатою на сонце йдеш. Вас лише двоє, а в селі помочи ти не знайдеш…
— Мені помочи чужої не треба. Не так я помщуся, як би ти гадав. Моя помста буде… от побачиш — не людська, а діявольська.
— З огнем ти граєшся, козаче, гляди краще, щоб тебе в селі не було, поки на день вибереться.
… Рано вже в замку знатимуть, що в селі є Запорожці, а тоді вас піймають, позрубують буйні голови, а мене киями уб'ють до смерти, що я вас не видав зараз.
— Не журись, ми зараз звідсіля поїдемо, а тепер розкажи мені далі, що пан робив з того часу, та що він тепер робить…
— Як пан вилизався з рани, ще лютіший став та вже не довіряв людям і не припускав нікого до себе близько.
Людей мучив, як і перше, а п'ятнацять років тому він одружився.
— А діти в його є?
— Довго не було, аж згодом. Тепер є в них п'ятилітний синок, Стась. Пані дуже добра людина, заступається за народ. Та пан її мучить, знущається, кажуть, що її б'є. Тяжко їй сердешній. Та вона на те не зважає, а обороняє бідних людей, як може. Коли пана нема дома, вона по селу ходить, заходить до наших хаток, людям помагає, чим може. Та все плаче, небога, та людей просить, щоб її дитини не проклинали. А вони її всі страх люблять, янголом зовуть. То справді янгол.
— Вона Ляшка?
