Хлопець почав плакати. Його вдягли в просушену одежину й поклали спати. Він довго ще хлипав, поки заснув утомлений.
Старий узяв каганець і ввійшов до першої печери. Він поставив на столі борщу з рибою, паляницю, меду…
По вечері вийшли на двір. Ніч була прегарна. На блакитному небі світив великий місяць. Усюди було тихо, лиш соловейко в садку аж заходився, так виспівував. В воздусі пахло від розквітлої садовини, що, мов снігом, вкрилася білим цвітом. Дерева кидали дивовижні тіни на мураву.
Чарівна українська ніч!
Старий виніс кілька кожухів і розіслав на землі під роскішною черешнею.
— Ну й козаки з нас! крикнув Карпо, а деж наші коні?
— Не журись про коней, їм добре й безпечно. Он там пасуться поприпинані.
— А не буває тут часом вовка?
— Буває й вовк, та в мене добрі собаки. Здалека його почують та розірвуть на шматки. Сідайте ось тут, коли не голодні, та розкажіть мені, звідкіля ви й куди їдете?
Карпо став розказувати старому про все, що ми вже знаємо…
Дід Охрім вислухав усе, покурюючи люльку, та й каже:
— На пана Овруцького треба-б нашого Кривоноса. Той ніколи з порожніми руками не відходив. Ех! набрали ми тих замків панських, набрали, а що панів та жидів налущили, то й не перелічиш.
— Хиба ти, дїду, Кривоноса знав?
— Чи я знав? я з ним у всіх походах був, та й його славну смерть бачив ось тими очима, що на тебе дивлюся!
— А хіба ти такий старий?
— А як ти гадаєш?
— Шістьдесять либонь…
