— Додай ще двадцять, то як раз буде мій вік…
— Вісімдесять літ? — скрикнув здивовано Максим…
— Так, так, синку. Як покійний Хмель утїк на Запорожжя, то я вже козаком на Січі був. От так наче тепер його бачу, як стоїть на січовім майдані перед усім товариством і плаче, жалується: „Я, каже, старий козак поможіть, мені браття“…
Пішло козацтво з ним, пішов і я. Запорожців наче-б огнем підпалив. Було завзяття. Жовті Води, Корсунь… гей гей, Боже святий! Гомоніла слава козацька. Ляшків-панів, жидів орендарів та єзуітів гнали, мов череду… Потому пішли загони по всій Українї. Я ходив з Кривоносом. То був козак! Як світ світом, такого не було й не буде. Лицарь був. Нічого не було, чого-б він злякався. А вже на Ляхів страх завзятий був. А жидів мотлошив, що аж рука умлівала. Козацтво йшло за ним, як нетлі за світлом. Часи, часи славні, де ви поділись? За Хмельом став цілий народ. У кого лише здорові руки та ноги, кидав усе та біг до батька Хмельницького. То була сила. Ми могли й без татарської підмоги розмести цілу Польщу. Нераз говорив славний полковник Богун, щоб позбутися татарів та самим кінчати. Хмель не зважився на те, хоч знав, що татарва його вже кілька разів зрадила. Не послухали Богуна. От і прийшло Берестечко.
— Ти, діду, був і під Берестечком?
— І там був. Я зрятувався чудом божим. Три дні болотом ішов, комишами. Не гадав я вийти живим. —
— Так славно почалося, а що з того? зітхнув Карпо.
— Така воля божа. Попуст за наші гріхи… так, так. Хмельницький славний козак був, розумний ватажок, та він не доріс до того, щоб Україну поставити самостійною… Як би вам це сказати? Вилетів на гору орлом, а зліз униз жабою, бо голова йому закрутилась від такої висоти. А лізучи вниз, поскидав тих, що йому помогли в гору вилетіти…
— Як се?
