— Тепер не сам, гостей маю.
За ними ступали крок за кроком два великі пси. —
— І ти, діду, не боїшся сам?
— Хіба-ж я сам? Ось, бачиш, мої товариші, мої вірні слу и, — каже, показуючи на псів. Ану, нехай би мене хто зачепив…
За той час хлопець прокинувсь і вийшов аж на двір. Він стояв перед печерею й протирав заспані очі. Сонце його разило.
— Остапику, гей! — гукнув Карпо, — ходи сюди, сину…
— Я хочу до замку.
— Хіба-ж тобі погано тут? — питає дід. Ходи зо мною, щось тобі покажу. Він узяв хлопця за руку й повів до товару.
Тут було маленьке, біле, мов сніг, козлятко.
— Що се таке? — питає хлопець цікаво.
— Козлятко. Я тобі його подарую, візьми собі…
Хлопець дуже зрадів. Узяв козлятко на руки й поніс. Воно забекало. Прийшла стара коза, понюхала й стала вп'ять скубти траву.
— Тобі, певно, їсти хочеться?
— Хочеться.
— Ну, ходи й козлятко з собою візьми, воно вже твоє.
Хлопець тягав козлятко, аж засапався. Стярий виніс йому молока й шматок паляниці. Хлопець так був занятий козлятком, що й на їду не дуже то зважав. А далі наставив кухоль козляткові. Воно встромило свою мордочку до кухля й стало пити молоко.
Се дуже хлопцеві сподобалося. Він став тішитися, сміятися.
Козаки дивилися на се й собі усміхалися.
— Дай кухоль, я тобі ще принесу, а то голодний будеш.
Старий приніс ще молока. Хлопець випив трохи, а решту дав козляті. Тепер воно бігло за ним, мов песик, а хлопець радів. — Потім дід повів його до млинка й пустив на млин воду. І се хлопцеві дуже подобалося.
