Сторінка:Андрій Чайківський. Козацька помста (1919).djvu/84

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

Пан Овруцький не сподівався того. Він дивився на те божевільними очима.

— Мій син відрікається мене. Гайдамаку батьком зове та руки цілує — горе мені!

Пан Овруцький почервонів увесь, мов буряк, захитався й упав на землю неживий…

Наступила довга мовчанка.

Остап устав.

— Помоліться, братчики, зі мною за душу грішника. Сором такого батька мати, та все-ж то моя кров…

Остап став навколішки біля трупа й почав молитися, закривши долонями очі.

— Я тепер пан цього замку й майна, гукнув Остап випрямившися. — Прикликати сюди маршалка цього замку, розв'язати всіх панів і привести сюди.

Козаки розбрелися.

— От ватажок наш штуку втяв, хто такого сподівався? Та що воно ще буде? — гуторили між собою, розтинаючи панам пута на руках.

Привели до Остапа старого наляканого маршалка. Шляхта посходилася.

— Пізнавай мене й засвідкуй перед шлятою, хто я такий.

Маршалок уже чув, що тут скоїлося. Він поглянув Остапові за вухо й сказав:

— Свідкую перед Богом та ясновельможними панами, що це є ясновельможний Станіслав Овруцький, пан сього замку, який кілька літ тому загинув. Пізнаю його по отсім знаку, по сій червоній плямі.

Шляхта дуже здивувалася.

— А, може, й це ще нащось придасться, говорив Карпо, виймаючи з гаманця золотий хрестик.

Маршалок подивився на хрестика:

— Так воно справді.

— Слухайте тепер мене, гукав Остап, ви, пани й пані, не лякайтесь нічого. Нікому й волос з голови не може впасти.