Пан Овруцький не сподівався того. Він дивився на те божевільними очима.
— Мій син відрікається мене. Гайдамаку батьком зове та руки цілує — горе мені!
Пан Овруцький почервонів увесь, мов буряк, захитався й упав на землю неживий…
Наступила довга мовчанка.
Остап устав.
— Помоліться, братчики, зі мною за душу грішника. Сором такого батька мати, та все-ж то моя кров…
Остап став навколішки біля трупа й почав молитися, закривши долонями очі.
— Я тепер пан цього замку й майна, гукнув Остап випрямившися. — Прикликати сюди маршалка цього замку, розв'язати всіх панів і привести сюди.
Козаки розбрелися.
— От ватажок наш штуку втяв, хто такого сподівався? Та що воно ще буде? — гуторили між собою, розтинаючи панам пута на руках.
Привели до Остапа старого наляканого маршалка. Шляхта посходилася.
— Пізнавай мене й засвідкуй перед шлятою, хто я такий.
Маршалок уже чув, що тут скоїлося. Він поглянув Остапові за вухо й сказав:
— Свідкую перед Богом та ясновельможними панами, що це є ясновельможний Станіслав Овруцький, пан сього замку, який кілька літ тому загинув. Пізнаю його по отсім знаку, по сій червоній плямі.
Шляхта дуже здивувалася.
— А, може, й це ще нащось придасться, говорив Карпо, виймаючи з гаманця золотий хрестик.
Маршалок подивився на хрестика:
— Так воно справді.
— Слухайте тепер мене, гукав Остап, ви, пани й пані, не лякайтесь нічого. Нікому й волос з голови не може впасти.
