мною не розлучався. Було, верне звідкіля, то навезе мені цілу копицю всячини: іграшок, коників, буханців, калачів, медівників, що хоч греблю гати. А мені раз-у-раз говорить: Слухай, Карпе, памятай, що ти козацька дитина, що твого батька пан замучив. Знай, що ти з Красноставців, Петра Кожуха син, що з тебе має вирости козак на славу. Служи вірно товариству січовому, матері Січі. Памятай, що тобі треба за батька-мученика помститися. Виростеш, козаком будеш, то поїдь до Красноставців, а там розпитай за Прокопа Верету. Він тобі хрещеним батьком приходиться. Мені передав тебе мій старий товариш, теж Прокіп, та вже не Верета, а Самійленко, — либонь він уже не живий, — „Візми, каже, сироту Кожушенка та втікай, бо в мене небезпечно йому пробувати“. І взяв з мене слово, а я його додержую й виховую тебе в страсі божім, по козацькому закону“.
Таке говорив мені старий Охрім Чепурний не раз, поки живий був — царство йому небесне та земля пером!
Опісля вже знаєш, що зо мною було. Я виріс і козаком став, хоч не першим, але й не посліднім. І тепер пора сповнити обіт, повинність синівську, та за батька помститись.
— А знаєш ти дорогу в Красноставці?
— Ми вже либонь біля Красноставців. Се непремінно красноставецький ліс. Потрапимо до села, то про все роспитаємо. Тобі, побратиме, спасибі, що не покинув у пригоді та пішов зо мною....
В сій хвилі виїхали на край ліса. Здалека чути було гавкання собак. Тут либонь і село буде. За тим голосом поїхали навпростець. Світла ніде не було видно.
Невдовзі забовваніли в темряві верби й козаки в'їхали в сільську вулицю.
Собаки загавкали ще дужще.
— Господь знає, як за того Верету розпитати? — говорив Карпові Максим, побратим його, розглядаючись у темряві.
