ликій Україні? Всетаки ми сподівалися, що знайдеться якийсь вихід і що Велика Україна буде щонайменше як самостійна держава у федерації з Росією.
При кінці листопада прийшов від Начальної Команди наказ, що команда III. Корпусу і 2. бриґада мають перейти до Винниці. Мене іменовано командантом міста Винниці, а мої 2. і 11. бриґади мали творити її обсаду.
Обовязки команданта корпусу, а окрім того команданта міста забирали мені весь мій час. Я мусів дбати не тільки про лад і безпеку у місті. До цього стягнено усю галицьку жандармерію, яку її командант от. Волощук взірцево зорґанізував і перевів службу безпеки. Я мусів дбати також про забезпечення Винниці перед повстанським отаманом Шепелем, який оперував у околиці Літина. Хоч ми згідно з умовою не мали воювати проти українців, однак Денікінці дивилися на Шепеля як на большевика і мені не лишалося нічого, як виставити забезпеку від Літина, хоч ми потайки стояли з ним у звязку і знали напевно, що з того боку не маємо чого боятися.
На північ від нас стояв I. Корпус. В цім часі перебилися деякі рештки Армії Петлюри під проводом ґен. Павленка, які не хотіли ставати під опікунчі крила поляків, через район I. Корпусу до повстанців і принесли деякий непорядок у його ряди.
Ціла атмосфера зачинала бути напружена як перед бурею. Червоні зреорґанізувалися і почали сильну офензиву проти Денікіна. Рівночасно в цілім краю почався фермент. Денікінці, попри яких революція перейшла так якби безслідно, нічого з неї не скористали, ані нічого не навчилися. Вони не зірвали зі старим режімом, хоч нашій Армії залишили всі українські признаки і пильно оминали всього, що моглоби якнебудь образити наші національні почування.
