Може, він ці корінці кави насамперед жував! — гадаю я собі, і жах стискає мене за горлянку.
Соолевао поводиться як шляхетна людина, як князь між людьми. Але ж ні, що я, — переконує мене він тихо й смутно, — цей старик не прокажений, він упав з кокосової пальми, на обличчя.
Та я не вірю йому, я не в силах повірити йому!
Живо сідаю в авто й кажу канакському шоферові, що мені треба назад до Апії, на корабель, але хутко, ради бога швидше!
Соолевао не відпроваджує мене, але перед відходом корабля приходить на борт з якоюсь робленою, але ввічливою міною, прощається зі мною, як ображений, і передає мені прощальні подарунки — гарні тапи й вельми ніжну цинівку з такої солом'яної тканини, як капелюх-панама, вишиту по краях дорогим червоним пір'ям з птахів; я знаю, що такі цинівки — майже святощі та що над ними жінки сидять багато місяців. Так само приніс Соолевао з собою чудові овочі — ананаси, помаранчі і мангові сливки.
Мені ніяково про це писати, але ці овочі я потім викинув за борт, бо боявся, що, може, їх торкнувся той старик.
115
