наш обов'язок — зняти з нього це жахливе й безпідставне обвинувачення.
Я залишив Кембервел увечері, і, коли прийшов додому, було вже зовсім темно. Люлька й книга Холмса лежали коло його крісла, але сам він зник. Я оглянув кімнату, сподіваючися знайти яку-небудь записку, але надаремно.
— Містер Холмс пішов з дому? — спитав я в місис Гедсон, що зайшла спустити завіси на вікнах.
— Ні, сер, він у себе в кімнаті. А знаєте, сер, — вона знизила голос до шопоту, — я побоююся за його здоров'я.
— Чого це, місис Гедсон?
— Та з ним діється щось дивне, сер. Ото, як ви пішли, він почав тинятися знизу вверх, зверху вниз, а я втомилася слухати. Потім він став бурмотіти щось до себе, а як тільки брязне дзвоник, він зараз же зривається з місця, біжить до сходів і питається: „Що там таке, місис Гедсон!“ А тепер він замкнувся у себе в кімнаті, але я чую, як він тиняється й там із кутка в куток. Сподіваюся, він не захоріє, сер. Я хотіла була запропонувати йому зажити яких-небудь ліків, та він так зиркнув на мене, сер, що я не знаю вже, як і знайшла дорогу.
— Думаю, вам нема чого хвилюватися, місис Гедсон, — відповів я. — Я бачив його такого й давніш. У нього тепер на думці дуже важлива справа, що долягає йому.
Я старався, як умів, заспокоїти нашу шановну господиню, але на споді душі турбувався й сам, чувши через цілу довгу ніч приглушені звуки його кроків і знавши, як страждає його енергійна вдача від поневільної бездіяльности.
