На початку восьмої ми були коло Вестмінстерської пристани. Катер чекав на нас. Холмс кинув на нього критичним оком.
— Чи єсть на ньому якісь ознаки, властиві самим поліцейськім катерам!
— Так. Отой зелений ліхтар збоку.
— Тоді зниміть його.
Ліхтар знято, ми ввійшли на палубу, і катер зараз же відчалив. Джонс, Холмс і я сіли на кормі. Один матрос став до стерна, один був біля машини. Два кремезні поліцейські інспектори сиділи на носі.
— Куди їхати? — спитав Джонс.
— До Товера. Скажіть їм спинитися коло Якобсонової корабельні.
Катер, очевидно, був добрий ходак. Ми проминули мимо валки наладованих барж так швидко, немов вони стояли на місці. Холмс задоволено посміхнувся, коли ми навздогнали річковий пароплав і випередили його.
— Я думаю, він дожене всякий паровий баркас із тих, що ходять тут, — сказав він.
— Не всякий, правда, але мало хто з них може перегнати нас.
— Нам треба впіймати „Аврору“, а вона, кажуть, ходить добре. Тепер я розповім вам, як стоять справи, Ватсоне. Пригадуєте, як дратувала мене та прикра затримка з-за якоїсь дурниці?
— Пригадую.
— Ну, то я поклав дати моєму мозкові перепочинок і заглибився в хемічну аналізу. Один із наших найвидатніших державних діячів сказав якось, що найкращий відпочинок — то зміна роботи. Так воно і єсть. Тільки розклавши вуглеводневу сполуку й розвязавши задачу, що довгий уже час цікавила мене, я знову повернувся
