мені шилінг у день і послала до Індії разом із третім полком.
Та мені, очевидно, не судилося довго бути салдатом. Я вмів уже ходити гусячим кроком і обходитися з карабіном, коли мені спало на думку поплавати в Ганзі. На моє щастя, на той самий час у воді був і сержант моєї чоти Джон Голдерс, один із найкращих плавців у війську. Коли я доплив до середини ріки, на мене кинувся крокодил і відбатував мені праву ногу аж до коліна так ловко, наче хірург. З переляку і через згубу крови я знепритомнів і неодмінно втопився б, якби Голдерс не підтримав мене й не відволік на мілину. П'ять місяців я пролежав у шпиталі і, вийшовши звідти з милицею на оцупку ноги, був нездатний не тільки служити в армії, ба навіть робити важку фізичну роботу.
Як бачите, мені дуже не повелося, бо я був нікчемна руїна, не мавши ще й двадцяти років. Проте незабаром мені пофортунило. До того міста, де я жив, приїхав такий собі Авель Вайт, власник індигових плантацій, який шукав вірну людину, щоб доглядати його робітників і примушувати їх працювати. Він показався приятелем нашого полковника, що від часу того випадку почав цікавитися мною. Коротко кажучи, в наслідок довгих перемовин полковник порекомендував йому взяти на цю посаду мене. Робити доводилося б здебільшого верхи, і моя нога не могла дуже перешкоджати, бо в мене лишалось ще досить її, щоб міцно триматися в сідлі. Мої обов'язки полягали в тім, щоб об'їздити плантації, доглядати робітників і карати лінивих. Платили мені добре, помешкання дали дуже пристойне, і в решті я був задоволений і думав, що до смерти-віку житиму на індигових плантаціях. Містер Авель Вайт був людина люб'язна і зчаста приїздив до
