— Це — містер Джейбз Вілсон, — каже мій помічник. — Він бажав би обняти вільну посаду в товаристві.
— І він чудово пасує до неї, — одказує той, — бо відповідає всім умовам. Я не пригадую, коли й бачив таку красу. — Він одійшов трішки назад, схилив голову набік і вп'явся очима в моє волосся так, що мені аж соромно стало. Потім він кинувся до мене, вхопив за руку, мало не викрутивши її, і повіншував з успіхом.
— Тут нема чого вагатися, — каже далі, — а проте вибачте за деякі заходи задля остороги, — і, схопивши обома руками моє волосся, смикав його, доки я закричав з болю. — У вас сльози в очах, — каже і випустив мою голову. — Все гаразад, як я й думав, — веде далі. — Мусимо, проте, бути обережні, бо нас двічі обдурили вже перукою, і один раз фарбою. Я міг би розповісти цілу історію про масть на черевики, що обурила б вас проти натури людської. — По цій мові чоловічок підійшов до вікна і що сили гукнув на вулицю, що вакансію вже заповнено. Знизу чути було гомін невдоволених голосів; не в довгім часі юрба розтіклася по всіх напрямках, і на вулиці Флоти лишилися тільки дві червоні голови: моя та завідателя контори.
— Мене зовуть Денкен Рос, — говорить він, — і я один із тих, хто користається процентами, що їх залишив наш благодійник. Ви одружені, містер Вілсоне? Маєте родину?
Я одповів, що не маю нікого.
Він ніби-то занепокоївся.
— Це дуже погано, — каже, — шкода, що так. Кошти, бачте, призначено не тільки на поліпшення життя червоноголових, але й на поширення їхньої породи. Надзвичайно неприємно, що ви ще парубок.
