халупи. Я трішки навчився його мови і цим остаточно нахилив його до себе.
Тонга — так його звали — був видатний весляр і мав свій власний великий човен. Переконавшися, що він щиро мені відданий і зробить усе для мене, я побачив можливість утекти і обговорив із ним усі подробиці. Він мав якось уночі під'їхати човном до старої корабельні, що ніким не охоронялася, і забрати мене. Я загадав йому взяти з собою кілька тикв із водою і запас ямсу, кокосових горіхів і картоплі.
То був щирий і незрадливий товариш — цей маленький Тонга. Я думаю, що ніхто й ніколи не мав вірнішого спільника. Призначеної ночи він із своїм човном чекав на мене коло корабельні. Як на те поблизу вартував один із наших сторожів, що завжди глумував з мене і кривдив, як міг. Я віддавна хотів віддячити йому, та не мав нагоди. Сама доля послала його мені перед від'їздом з острова. Він стояв на березі з рушницею за плечима. Я озирнувся, шукаючи каменя, щоб розбити йому голову, але не вздрів нічого.
Тоді мені спало на думку скористатися незвичайною зброєю. Я присів у темряві й одщібнув свою милицю. В три стрибки я був уже коло нього, і не встиг він піднести карабіна, як розтрощив йому череп на гамуз. Ви й тепер ще можете бачити розколину в моїй дерев'янці. Ми сіли в човна і за годину були вже далеко в морі. Тонга взяв з собою все своє майно, своїх богів і свою зброю. Між иншим, у нього був довгий бамбуковий спис і кілька андаманських доріжок, з яких я зробив щось подібне до вітрила. Десять днів ми метлялися по морю, а на одинадцятий нас підібрав пароплав, що йшов із Сингапура до Джедді з прочанами-малайцями.
