Ми з Тонгою влаштувалися серед них. То були якісь чудні хлопці, що мали одну гарну прикмету — не чіплялися до нас і ні про що не розпитували.
Ви не подякували б мені, якби я почав оце розповідати вам про всі пригоди, що прилучилися мені та моєму малому приятелеві. Їх вистачило б до самого ранку. Де тільки ми не були, але доля ввесь час одвертала мене від Лондону. Та я ні на хвилину не забував про мету свого життя. І вдень, і вночі Шолто стояв мені перед очима. Сотки разів я вбивав його ввісні. Нарешті, років три або чотири тому ми опинилися в Англії. Мені не трудно було знайти, де він живе, і я почав дізнаватися, чи продав він скарби, чи вони ще й досі у нього. Мені пощастило сприятелювати де з ким — я не називатиму їх, щоб не важити їхньою волею — і незабаром я довідався, що самоцвіти все ще в нього. Багато разів спитувався я добутися до нього, але він був хитрюща людина і завжди тримав коло себе двох боксерів, не рахуючи слуги-індуса і синів, що також доглядали його.
Одного дня мене повідомлено, що Шолто помирає. Я, не зважаючи на свою ногу, продрався в садок, зазирнув у вікно і побачив його на ліжку. Сини стояли обабіч. Я наважився б поспитати щастя, дарма що їх було троє, та, коли я глянув на старого, щелепа йому спала — і він помер. Тої ж ночи я вліз у кімнату і перетрусив усі папери, сподіваючися знайти вказівки на те, де він заховав наші скарби. Я не знайшов нічого і вийшов розлючений так, як тільки може бути розлюченою людина. Перед тим як уходити, я подумав, що моїм друзям-сикхам було б приємно знати, що я залишив слід нашої ненависти. Тоді я надряпав знак чотирьох і пришпилив паперець йому до грудей. Він
