розвідку з патології. Яке право мав я — нікчемний військовий лікар з хорою ногою і без статків — насмілюватись бодай би мріяти про такі речі? Адже міс Морстен була тільки ланка, тільки чинник — і нічого більше. Треба, як личить чоловікові, дивитися просто у вічі сумному майбутньому, а не дурити себе вигадками, витворами самої уяви.
Холмс повернувся додому о пів на шосту. Він був веселий, бадьорий і в чудовому гуморі, який у нього раз-у-раз чергувався з нападами цілковитої пригнічености.
— Справа — не вельми таємнича, — мовив він, беручи до рук чашку наллятого йому мною чаю. — Здається, тут може бути лише єдине пояснення.
— Невже ж ви розвязали вже задачу?
— Ні, цього я сказати не маю права, але я виявив один дуже показовий факт. Оце й усе. Але факт — надзвичайно показовий, хоч не всі подробиці мені ще ясні. Перегортаючи „Таймс“ за старі роки, я знайшов повідомлення про смерть майора Шолто, колишнього старшини 34-го пішого Бомбейського полку, що помер 28 квітня 1882 року в Горішньому Норвуді.
— Мабуть, я такий уже нетямущий, Холмсе, але що ж у цьому показового?
— Та хіба ви не розумієте? Ви просто вражаєте мене. Ви ж дивіться! Капітан Морстен зникає. Єдина людина, до якої він міг завітати в Лондоні — майор Шолто. Майор Шолто каже, що не знав навіть про його приїзд до Лондону. За чотири роки по тому помирає Шолто. Не проходить і тижня, як дочка капітана
