— Ні, і не звір. Плазун-динозавр. Тільки він і міг залишити такі сліди. Дев'яносто років тому вони вразили шановного Сасксонського вченого, але хто міг думати колись, що людям випаде бачити й таке?
Його слова перейшли в шепіт, а ми всі так і прикипіли на місці. Ідучи по слідах, ми вибралися вже з болота й опинилися в затишній місцині, порослій деревами й кущами. Перед нами лежала полявина, а на полявині тій було п'ять тварин щонайдивовижнішого вигляду. Притулившись між кущами, ми мали змогу спокійно роздивлятись на них.
Я сказав, що там їх було п'ятеро — двоє дорослих і троє дитинчат. Розміри вони мали величезні. Навіть діти були не менші як слони завбільшки. Дорослі ж перевищували всі тварини, що я будь-коли бачив. Шкіра в них була лупакового кольору, в лусках, як у ящірки, й вилискувала проти сонця. Всі п'ятеро сиділи, похитуючись на своїх велетенських трипальчих задніх лапах, а передніми — п'ятипальчими нахиляли додолу вершки дерев і общипували їх. Думаю, що найвірніше уявлення за них ви матиме, мисленно змалювавши собі кенгуру в двадцять футів завдовжки, з чорною, подібною до крокодилячої, шкірою.
Не знаю, як довго стояли ми і, як зачаровані, нерухомо дивились на це казкове видовисько. Вітер дув на нас і, перебуваючи в своєму тайнику, ми могли не боятися, що нас буде викрито. Від часу до часу молодь починала надзвичайно незграбно плигати круг батьків, а ті й собі підстрибували й важко падали на землю. Сила батьків була, здавалося, безмежна: коли одному з них не пощастило чомусь дістати до листя на вершку величезного дерева, він лапами обвив його стовбур і вирвав геть, наче то була лозинка. Така поведінка
