чий до мене. Сумнівів не могло бути ніяких. Хтось ішов моїм слідом і щохвилини наздоганяв мене.
Я стояв неначе спаралізований і розгублено дивився назад. Аж ось я побачив його. На дальшому кінці поляни, що її я тільки-но перетяв, задвижіли кущі. Велика чорна тінь висунулася з-за них і плигнула на галявину. Кажу „плигнула“ свідомо, бо звір пересувався як кенґуру випроставшися на цілий зріст, спираючись потужними задніми лапами на землю, а передні тримаючи перед собою. Розмірами й силою звір не поступився б слонові, тільки рухи його, не зважаючи на статуру, були надзвичайно жваві. Глянувши на нього, я спершу подумав, що це тихомирний ігуанодон, але зараз же, хоч як мало знався на зоології, зрозумів, що то була зовсім інша тварина. Замість невеличкої, формою подібної до ланячої, голови великого трипальчого травоїда, звір мав широченну, квадратну, наче в жаби, морду, таку, як та, що налякала нас минулої ночі. Його люті крики та надприродна енергія переконали мене, що це — динозавр, одна з найкровожерніших тварин, що будь-коли ступали по землі. Що-двадцять ярдів страховисько опускалося на передні лапи і обнюхувало ґрунт. Воно, ясна річ, шукало мене. Подеколи на хвилину воно помилялося, але зараз же виправляло свою помилку й знову знаходило мій слід.
Ще й тепер, на згадку про цей кошмар, мене беруть дрижаки. Що міг я робити? У руках в мене був нікчемний дробовик. Яка користь мені з нього? Я в розпачі озирнувся навкруги, шукаючи очима якого дерева або скелю. Круг мене лежала вкрита чагарником рівнина. Де-не-де між хащів росли молоді деревця, та я добре знав, що тварина викоренить перше-ліпше дерево так ніби то був оситняг. Єдине, що давало мені шанси врятуватися, це спробувати тікати. Бігти груд-
