висько знялося з ящика й почало кружляти по залі, витріскуючи своїми десятифутовими крилами й виповнюючи кімнату важким, смердючим духом. Вереск натовпу на галереї, що жахаючись дивився, як наближаються туди ці горящі очі, остаточно роздратував звіря. Він недалі літав швидше та швидше, стукаючись об стіни та об жирандолі. „Вікно! Бога ради зачиніть вікно!“ гукав з помосту професор Челенджер, витанцьовуючи та ламаючи в розпачі свої руки. На жаль, було запізно. Тварина підлетіла до вікна, протиснула крізь нього своє величезне тіло і зникла. Професор Челенджер, затуливши руками обличчя, упав у крісло, а публіка з полекшенням зідхнула.
Тоді… о, як його списати те, що тоді сталося?. Захват більшости і цілковите каяття меншости з'єднались в одну хвилю ентузіязму, що перекотилася всією залею, перехопилося через місця для оркестри, затопила поміст і винесла на своїй гриві чотирьох героїв. (Ловко, Мек, ловко!). Авдиторія спокутувала свою несправедливість. Всі були на ногах. Галаслива юрба оточила наших мандрівників і з запалом вітала їх. „Понесімо їх! Понесімо!“ кричала сотні голосів. В одну мить над головами натовпу піднеслися чотири постаті. Надаремно силкувалися вони звільнитися. Їх міцно тримали на почесних місцях. Та й навряд чи їм пощастило б стати на землю — так тісно було людей. „На вулицю! на вулицю!“ гукали голоси. Натовп розступився, і герої на плечах своїх найпалкіших прихильників повільно попливли до виходу. На вулиці було щось незвичайне. Коло Квінс Гола чекала не менше як стотисячна юрма. Вибух оплесків привітав чотирьох небоїв, коли вони з'явилися над головами натовпу, заливані світлом електричних ліхтарів. „Процесію! Процесію!“ вимагала юрба. І притулившись плечами один до од-
