Занісшися думками аж онкуди, я саме збирався зламати ніякову, довгу мовчанку, коли на мене критично зиркнули двоє карих очей, і гордовита голівка захиталася з дружнім докором.
— Я передчуваю, що ви хочете освідчитись, Неде, і дуже прошу не робити цього. Я волію, щоб між нами все лишалося як і передніш.
Я присунув свого стільця трохи ближче.
— Але як довідалися ви, що я збираюсь освідчитися? — спитав я, глибоко здивований.
— Хіба ж жінки не знають цього? Ви думаєте, хоч одну з нас освідчення захопило розполохом? Тільки, слухайте, Неде, у нас із вами були такі хороші, приятельські відносини. Яка шкода, що доводиться псувати їх! Невже ж вам не до вподоби, коли молодий чоловік і молода жінка розмовляють одне з одним так спокійно, як оце розмовляли ми з вами?
— Не знаю, Ґледіс. Я, бачите, можу розмовляти спокійно і з… і з начальником станції… — не уявляю собі, чому саме спав мені на думку цей урядовець; але він таки виступив на кін, і ми обоє весело розсміялися… — та розмови з начальником станції мене ані трохи не задовольняють. Я хотів би, щоб мої руки обіймали вас, ваша голівка лежала в мене на грудях, і, о, Ґледіс, бажав би…
Побачивши, що я лагоджусь продемонструвати деякі з своїх бажань, Ґледіс скочила з стільця.
— Ви попсували все, Неде, — мовила вона. — Як вільно та любо почуваєш себе, доки не станеться таке. Яка шкода. Невже ви не вмієте стримувати себе?
— То ж не навмисне, — захищався я. — Це — сама природа. Це — кохання.
— Може, коли кохання — обопільне, воно й виходить інакше. Я, принаймні, ніколи не відчувала його.
