— Але мусите відчувати. З вашою вродою, з вашим серцем… О, Ґледіс, ви створені для любощів. Ви мусите покохати.
— Треба чекати, щоб любов зродилася.
— Чому вам не покохати мене, Ґледіс? Чи то моя зовнішність стає на заваді, чи що інше?
Обличчя їй трохи проясніло. Вона простягла руку — що то за ласкавий і доброзичливий був жест! — відхилила назад мою голову і, осміхнувшися, задумливо подивилась мені просто в очі.
— Ні, не те, — промовила вона нарешті. — Ви з природи людина не зрозуміла, і я можу одверто сказати вам, що річ тут не в тому. Причина лежить глибше.
— Моя вдача?
Ґледіс суворо хитнула головою.
— Що мені робити, щоб поліпшити її. Сідайте й побалакаймо. Ні; я, правда, більше не буду. Сідайте тільки.
Вона запозирливо глянула на мене, і той погляд припав мені до душі куди більше ніж уся її чистосердна довірливість. Скільки ще в нас примітивного та звірячого, коли подивишся не крізь рожеві окуляри. А, може, то тільки мені так здається. В усякому разі Ґледіс сіла.
— Ну, а тепер скажіть, чого мені бракує?
— Я кохаю іншого, — призналась вона.
Досталось і мені скочити з стільця.
— Нікого зокрема, — усміхнулась Ґледіс, побачивши вираз на моєму лиці. — Це лише ідеал. І я, думаю, ніколи не здибаюся з чоловіком, що відповідав би йому.
— Розкажіть мені про нього. На кого він скидається?
— Він дуже схожий на вас.
— О, як це мило з вашого боку. Скажіть же, що єсть у нього і чого немає в мене. Хто він? — член то-
