нами, і навіть професор Самерлі вгамувався трохи. Це зовсім не значить, що він бодай на одну мить вірить Челенджерові. Ні, він тільки не так часто робить свої ущипливі зауваження і здебільшого мовчки про щось метикує. Мушу, проте, повернутись назад і вести оповідання з того місця, де припинив його. Один з наших індіян поранив себе, і ми посилаємо його додому. Він забере з собою й цей лист, але я далеко не певний, що ви одержите його.
Коли я писав востаннє, ми збиралися виїздити з індіянського селища, куди нас приставила „Есмеральда“. Починаю свій звіт з прикрої звістки. Того ж таки вечора скоїлася перша сутичка між членами нашої експедиції (я оминаю повсякчасну пікіровку між професорами), що могла скінчитись трагічно. Я згадував уже за метиса Гомеса. Він — чудовий робітник і догідливий слуга, але хибує на одну, дуже поширену серед таких людей хибу — цікавість. Того вечора він прокрався під халупу, де ми сиділи, обговорюючи наші подальші плани, і став підслухувати нашу розмову. Велетенський негр Замбо — відданий нам як пес і, як усякий негр, кревний ворог метисів — піймав його на гарячому вчинку, витяг із засідки й приволік до нас. Гомес вихопив ножа і, якби не геркулесова міць Замба, що одною рукою обезброїв його, заколов би негра. Справа скінчалася доганою; супротивники примушені були стиснути один одному руки, і, сподіваюся, тепер усе буде гаразд. Щодо сварок між ученими мужами, то вони — безперервні й серйозні. Челенджер, треба признати йому справедливість, надзвичайно заводистий, а в Самерлі гострий як бритва язик, і він завжди додає гарту. Вчора, наприклад, Челенджер заявив, що ніколи не гуляє по набережній Темзі, щоб не подумали, ніби він ходить дивитись на місце свого останнього
