обидва наші професори спостерігали кожну пташку на дереві, найменший кущик на березі. Сперечалися вони, звичайно, як і завжди, І кожен рик Челенджера зараз же викликав бурчання Самерлі. Але дискусії свої вони провадили цілком спокійно і на барабанний бій звертали уваги не більше, як коли сиділи б у курильній кімнаті свого клюбу. Тільки один раз зволили професори обговорити й це явище.
— Людожерці з плем'я Міранґа або Амаюаки, — сказав Челенджер, тикаючи пальцем у напрямі, де лунав барабанний бій.
— Безсумнівно, сер, — одповів Самерлі. — І я думаю, що, як і всі такі племена, вони належать до монгольської раси і розмовляють якоюсь полісинтетичною мовою.
— Авжеж що полісинтетичною, — поблажливо погодився Челенджер, — бо, скільки мені відомо, інших мов ви не знайдете на цьому континенті, а в мене їх занотовано коло ста. Щодо монгольської теорії, то до неї я ставлюся з великою недовірою.
— А я гадаю, що навіть обмежене знання порівняльної анатомії стверджує цю теорію, — уразливим тоном промовив Самерлі.
Челенджер войовничо випнув підборіддя так, що від його голови лишалися тільки борода та криси бриля.
— Безперечно, сер, для такого висновку потрібні саме обмежені знання. А коли знаєш більше, то думаєш зовсім інакше. — І вони замінялись ворожими поглядами, тоді як круг нас барабани вибивали своєї: „ми вб'ємо вас при першій же нагоді“.
Увечері ми об'якорилися серед річки й приготувалися відбити можливий напад. На щастя ніч минула спокійно, і світанком наш загін рушив у дальшу путь. Коло третьої вдень ми під'їхали до порогів, що тяглися більше як милю. Це тут, за своєї першої подо-
