Кантемира з його боярами і жолнірами, коли він оселився після Прутського походу Петра, у Харькові і получив право збірати фураж та провіант і по росписанію, і чого забажає, забірали посліднє у старшин та козаків Харьківського полка. Видавалися укази та інструкції, щоб сю тяжку повинність зробити принаймні більш справедливою та рівною: одного пішого повинні були содержувати 36 чол. мужск. полу, а одного кавалериста — 50. Зімою постояльці проживали у слобожан, а літком перебіралися у лагері й получали гроші на життя з населення. Для збору сих так званіх „порцій та рацій“ з підданих назначали великоросійскіх дворян. З кождих 50 чол. підпомошників та підсусідків платилося по 1-й порції та по 2 рації, а грішми це виходило по 18¾ коп., з підданих по 21 коп. У часи Кримських походів Харьків зробився „гоф-квартирою“ для високого генералітету і війска. У 1736 році через се слобожанам було заборонено продавати заграницю хліб, горілку й рогату худобу. Разом з малоросійскими полками слободські повинні були вистачити 100.000 четверт. муки і 50.000 четвертей вівса та одвезти їх у Крим, а також дати 1000 волів „за платню“, але коли слобожанам приходилося потім згадувати про сю платню, вони мусили згадувати свою ж таки пословицю: „казав пан кожух дам, та й слово його тепле“. Народня пісня так згадує про погоничів-козаків, посполітих та чумаків у Кримських походах.
„Ой по горахъ сніги лежать,
По долинах води стоять,
А по шляхах маки цвітуть;
Тож не маки червоненькі,
То чумаки молоденькі,
Битим шляхом у Крим ідуть.
Гомін, гомін по діброві,
Туман поле покриває,
Мати сина прикликає:
„Вернись, сину, до домоньку,
Змию тобі головоньку“!
Ізмий, мамо, сама собі,
Або моїй рідній сестрі:
Міні змиють дрібні дощі,
А росчешуть густі терни,
А висушить ясне сонце,
А роскудить буйний вітер!
Пішов чумак співаючи,
Стара мати ридаючи.
1739 році одному Харьківскому полку треба було вдовольняти провіантом та фуражом 5 полків з їх штабом, половину без усякої платні, а другу половину по квитках. А тоді й самому населенню нічого було їсти: хліба не уродило, а постої, командірації повитрусили усі колишні запаси, які у кого були. Ніколи ще не було трудніще Слободським полкам. Мабуть тоді, провожаючи військо ген. Лассі у поход, український юмориста зложив от таку віршу: „москалики-соколики: поїли наші волики, а, як вернитесь здорові, поїсте й корови“. Видавалися укази „объ уравнительности“ постою, але на ділі
