уся Україна. До 1721 року архієрейську Білгородську катедру займали митрополити (їх було п'ятеро), що свідчить про те, що їй надавалося велике значіння. І справді, Білгородська єпархія мала 542 церкви і до неї належала велика округа. Виходить все таки, що слободська Україна не мала своєї власної єпархії або, краще сказати, церковної автономії, а повинна була признати свою залежність від Білгородського владики також, як у військових та політичних справах вона залежала од Білгородського воєводи.
Яку ж участь мали Білгородські митрополити та архієреї в слободсько-українських церковних ділах? Митрополита Авраамій виступив проти українського церковного звичаю обливати, а не погружати младенців при хресті; він же обложив зборами усі українські церкви, єпифаній Тихорський зробив велике і користне для України діло — заснував Харьківській Коллегіум; про сей Коллегіум потім дуже пеклувався і його наступник Досіфей, котрий випрохав для Коллегіума бібліотеку Стефана Яворського. Він вів боротьбу з тими попами, котрі хтіли здобувати собі посади яко спадок од батьків, а також з усякими забобонами на весіллях і напослідок наложив анафему на архимандрита Куряжського манастиря і ректора Харьківського Коллегіума, за що одначе його самого було обвинувачено і покарано. П. Смілич захищав Харьківські манастирі од підвод і постоїв і за се вів боротьбу з Харьківським городничим Голуховичем, страхаючи його церковною одлукою. З попів він установив грошові внески на свою користь. Іоасаф Горленко був недавно канонізований за своє суворе чернече життя. Батько його був Прилуцьким полковником у Гетьманщині, а мати була дочка гетьмана Д. Апостола. Він учився у Київській Духовній Академії, але не скінчив там курса. Він вів жорстоку боротьбу не тільки пастирським словом, а й карами, навіть тілесними з недбалим духовенством і мирянами. Не дивлячись на своє українське походженнє, він виступав проти старих звичаїв української церкви — виписав з Москви книжку про таїнства, щоб її виучувало слободсько-українське духовенство; звелів вислати в Білгородську консісторію з церков слободської України богослужебні книжки українських друкарень і замінити їх виданнями Московськими й Київськими. Слободсько-українське духовенство одіслало усякі старинні книги, котрі знаходилися при церквах — сі книжки так і залишилися у Білгороді під куполом соборної церкви, поки не пропали. Через те тепер по церквам Харьковської єпархії меньш книг українського друку, ніж їх повинно було бути. Вів Іоасаф боротьбу і з українськими дячкам и — вимагав, щоб се були люди посвячені у стихарь, але його прикази не могли
