і зробився його ігуменом. Змійовський Миколаєвський козацький манастирь істнував уже в 60-х роках XVII ст. і мав гармати проти татарських нападів. Потім він широко розвинув своє манастирське хазяйство. Таким побитом одні з манастирів були засновані переселеньцями з задніпрянщини, другі — козацькою старшиною й козаками. Як і козацькі оселі, перші манастирі заснувалися на татарських сакмах та дикому полю. І ченцям, як і козакам, бажалося селитися на сирому кореню, на дикому татарському степу. Вони приняли участь разом з иньшими переселеньцями і в заселенню дикого степу, і в його обороні. Вони узяли на себе обов'язок задовольняти религійно-моральні потреби степового товариства та поспільства, турботу про хорих і ранених. Але так було у XVII ст. У XVIII столітті більш усього манастирі почали пеклуватися про власне хазяйство та матеріальні достатки і через се занедбали свої високі христіянсьскі заповіти.
Чужоземні переселеньці. Чужоземне заселення слободської України було дуже невеличке — сюди приходили волохи, колмики, серби, цигане і євреї. Волохи прийшли в Слобожанщину у 1711 р. при Петрі Великому з князем Кантемиром. Кантемиру дадено у самому Харькові подвірья і маєтности Хведора Шидловського, які були одібрани у нього за якусь провинність. Иньші волохи, що приїхали з Кантемиром, мусили розміститися по Слободських полках. Усіх їх було 4000 чоловіка. Село Шидловського Балаклійку оддали Волошському стольникові Єнакею, Новомлинськ — Мечнику, Волоський кут — полковникові Абазі. Усіх дворів роздано було волохам у Слобожанщині 710 (633 українських, 42 великоросійських і 35 польских). Се волоське заселення було головним чином не народне, а шляхетське, дворянське. Місцеве населення дістало нових панів і підпало у підданство новим державцям, чужим людям — волохам. Із Задніпрянщини пересилився в слободську Україну теж волоський полковник Танський з охвицерами Жіяном, Бедрягою та иньшими. Їм вийшов дозвіл визивати на поселеннє свою братію — волохів. Але Танський і його товариство почали творити усякі кривди мешканцям слободи Мурахви, до їх поселено, а Мурахвяне мусили тікати геть. Іще більші кривди творив волоський задніпрянській полковник Апостол Кигич, котрому віддали у підданство де кілька слобід з підданими посполитами, а він повернув до себе у підданство навіть і вільних козаків. Тяжку та сумну сторінку народньго життя з'являє з себе се волоське заселеннє. Центральний уряд хотів віддячити, дати нагороду волохам за їх запомогу Петру у Прутському поході — і роздав їм за се землю та підданних у
