Ни единого имѣ покоя плоть наша, но во всемъ скорбяша: внѣ уду брани, внутр уду страхи». І все ж таки, при таких тяжких обставинах, провадили свою працю українські письменники: «милая и вдячная мнѣ есть тая праця», пише Галятовський в передмові до свого Месії Праведного, хоч і треба було її писати «по трудныхъ и небезпечныхъ дорогахъ (ѣздячи), уширбок здоровя и шкоды великіи поносяй и смерти ся окрутнои не поедно крат сподѣваючи». Як високо ставили історичну літописну працю українські літописці Граб'янка, Величко, ми побачимо далі, коли оповідатимемо про їх літописи. А через відсутність спокою і тяжкі обставини тих часів знищено було в XVII в. багацько пам'яток нашого письменства й історії, бо за часи Руїни люди кидали свої оселі, міста й села, і переходили з Правобережжя на лівий беріг Дніпра і далі в Слободську Україну «Войска поганскіи — каже Радивиловський — не едину въ нашей россійской земли церковъ, не единъ монастыръ, не единъ моцный и до добытья трудный градъ зъ грунту вывернули… не одного о смерть, то отъ меча, то отъ глада, то отъ зимна приправили»[1]. Козаки й селяне вивозили з собою в далеку країну, на слободи, не тільки достатки, а й книги, друковані в українських друкарнях. Але скільки цих книг загинуло, коли руйнували міста і села, по тих диких полях, де гинули і люди, і вся їхня худоба!
Швидко після з'єднання з Московською державою почалися її цензурні утиски. Ще при цареві Михаїлі 1627 р. у Москві спалили книжку Ставровецького — західно-руське учительне Євангеліє й инші його твори за єретицький ніби то зміст їх і видали наказа, щоб ніхто надалі не купував ніяких книжок литовського друку[2]. 1672 р. заборонено було тримати в себе в домівках книжки польського та литовського друку, а треба було оддавати їх воєводі. При патріярхові Іоакимові, що був лютим ворогом українських книжок, собором заборонено було на Москві книжки таких навіть українських письменників, які захищали православіє, як Петра Могили, Симеона Полоцького, Сильвестра Коссова, Сафоновича, Іп. Гізеля, Лазаря Барановича, Епіфанія Славинецького, І. Галятовського, А. Радивиловського. Собор наклав на них прокляття й анатему «не точію сугубо и трегубо, но и многогубо». Вів цей патріярх уперту боротьбу і з Київо-Печерською Лаврою за те, що вона обстоювала своє право
- ↑ П. И. Житецкій, Очеркъ литературной исторіи малорусскаго нарѣчія. К. 1889, стор. 155, 158–159.
- ↑ В. Эйнгорнъ, Книги польской и литовской печати въ Москвѣ. („Книговѣдѣніе“, 1894, IX–X). Багато цінних вказівок про це зібрано К. В. Харламповичем в його праці „Малороссійское вліяніе на великорусскую церковную жизнь“, т. I. Казань. 1914, стор. 445–450 й инш.
