Бодай-би він не знав добра, —
Накинувся на тиху долю.
„А що́ це ти тут наробив?
І на́-що квітничок розвів?“
Загавкав Кундель навіжений.
Аж затрусивсь Хомяк смиренний:
За що́, про що́, чого напав?…
— „Я думав, щоб“… Хомяк казать почав:
„Щоб горенько було чим розважати“…
— „Ти думав?!“ Кундель став гарчати;
„А чи дозволено-ж вам думать, Хомякам,
Неначе тим розумним головам?“
Злякавсь ще більш Хомяк, аж серце холодіє,
А Кундель гав та гав: „так знай-же ти про те:
Коли в дворі цвіте,
То за двором ніхто цвісти не сміє!“
По квітничку собака поскакав,
Усе понівечив і потоптав.
Став бідненький Хомяк і плакать і тужить:
„Ой, квіти, мої діти!
На що́-ж я вас кохав?
На-що́ вас доглядав?
Хто-ж розважати-ме заплаканую долю?“
Аж дивиться — іде по полю
Висока Правдонька і стала перед ним.
„Чого ти журишся?” вона спитала тихо:
„Чи плачеш ти за ким,
Чи скоілося лихо?”
— „Був квітничок у ме́не, а тепер…
Он, глянь, як Кундель навтішався!“
Хомяк до неї обізвався
І лапкою сльозу утер:
