єдиного сина, бо за всяку ціну хотіла вивести його на вище становище, ніж було в його батька. Горда своїм Ескулапом і в його успіх вірячи, вона й далі всім для нього жертвувала, раділа тим, що доглядає його й заощаджує для нього, мріяла тільки про його добробут і любила його з розумом — те, чого не всі матері вміють. Пані Пулен пам'ятала, що була простою робітницею, і не хотіла шкодити синові чи на сміх наражатись, бо добра жінка, як і пані Сібо, говорила по-простолюдному; тож вона сама ховалась у своїй кімнаті, коли до доктора приходили випадком значні клієнти або коли навідувались його товариші з колегії чи шпиталю. Тому докторові ніколи не доводилося червоніти за матір, яку він дуже шанував і в якої брак виховання надолужувала незвичайна ніжність. Продаж шкуряного діла дав коло двадцяти тисяч франків, вдова поклала їх у банк 1820 року, і тисяча сто франків ренти, що вона з того мала, становили весь її достаток. Тому сусіди довгий час бачили в садку білизну докторову й матері його, на мотузках розвішену. Служниця з панією Пулен ради ощадности прали білизну вдома. Ця хатня подробиця дуже шкодила докторові — бачивши його бідність, йому не хотіли визнавати таланту. Тисяча сто франків ренти йшли на помешкання. Заробітків пані Пулен, доброї гладкої бабусі, перший час вистарчало на всі видатки цієї вбогої родини. Після дванадцятьох років упертої праці на свому кам'янистому шляху, коли доктор став заробляти якусь тисячу екю на рік, пані Пулен мала до розпорядку тисяч із п'ять франків. Хто знає Париж, той скаже, що цього вистачить тільки на конечні потреби.
Вітальня, де чекали клієнти, була вбого впоряджена вульґарною канапою з червоного дерева, оббитою жовтим утрехтським оксамитом у квітки, чотирма кріслами, півтузінню стільців, вітальним столиком і столом до чаю — все це від спадщини шкуряника, на його смак куплене. Годинник, що незмінно стояв під склом між двома єгипетськими свічниками, являв собою ліру. Незрозуміло було, яким способом могли так довго продержатись віконні завіски, бо були вони з жовтого
