ласки. Отже, тепер ви знаєте один з моїх пороків. Надалі я не хочу вже бути скромним…
— Ви помиляєтесь, пане, — сказала вона, сміючись, — облиште гонор тим, кому нема чим більше похвалитися.
Тоді між маркізою й молодиком розпочалася розмова, що, як звичайно, за одну хвилину торкалася безлічі тем: малярства, музики, літератури, політики, людей, подій і речей. Потім вони непомітно підійшли до вічної теми і французьких, і чужоземних розмов — до кохання, до почуттів і до жінок.
— Ми рабині.
— Ви королеви.
Більш чи менш дотепні фрази, що говорили Шарль із маркізою, можна звести до цього простого підсумку всіх теперішніх і майбутніх фраз у цій справі. Хіба ж ці два речення не висловлюють завжди в потрібну хвилину — «Любіть мене! — Я любитиму вас!»
— Пані, — тихо скрикнув Шарль де-Ванденес, — через вас я глибоко жалкую, що покидаю Париж. Таких приємних годин у Італії я, звичайно, не матиму.
— Але зустрінете, може, щастя, пане. Воно більшого варте, ніж усі блискучі, щирі чи фальшиві, думки, які висловлюються щовечора в Парижі.
Перед тим, як відійти від маркізи, Шарль дістав дозвіл заїхати до неї попрощатися. Дуже радів з того, що своє прохання зумів висловити щиро, бо того вечора й другого дня не в силі був відігнати спогаду про цю жінку. То запитував сам себе, чому маркіза відзначила його, з яким наміром запросила його зайти, і без кінця добирав з цього приводу коментаріїв. То він гадав, що знайшов причину цієї зацікавленості, і п'янів тоді від надії, або холонув, залежно від тих тлумачень, якими пояснював це чемне бажання, таке звичайне в Парижі. Часом вона здавалася йому не знати чим, часом — нічим. Кінець-кінцем, він вирішив опиратися своєму потягові до пані д'Еглемон; але пішов до неї. Є думки, яким ми скоряємось, не знаючи їх: вони існують у нас поза свідомістю. Хоч це міркування може здаватись парадоксальним, проте кожна щиросерда
122
