надає чуттям такої вражливості, що найменший зрух викликає сльози й побільшує без краю смуток, коли серце потопає в тузі або дає йому невимовну втіху, коли воно потопає в безоднях кохання. Жюлі майже мимоволі стиснула руки свого друга. Цей переконливий потиск збадьорив боязкого коханця. Радість цієї хвилини й сподіванки майбутнього — все злилося в одному почутті, в почутті першої ласки чистого й скромного поцілунку, під який пані д'Еглемон підставила щоку. Чим стриманіша ласка, тим могутніша й небезпечніша вона була. Їм обом на лихо, тут не було ні вдавання, ні фальшу. То був союз двох чудових душ, відокремлених усім, що є закон, поєднаних усім, що є принадного в природі. В цей момент увійшов генерал д'Еглемон.
— Міністерство змінено, — сказав він. — Ваш дядько ввійшов до нового кабінету. Отже, ви маєте чудову нагоду стати послом, Ванденес.
Шарль і Жюлі ззирнулись, почервонівши. Ця взаємна чеснота була для них ще одним зв'язком. У них обох була одна думка, одна мука совісті, — зв'язок жахливий і однаково сильний, як між двох злочинців, що вбили людину, так і між двох коханців, повинних у поцілунку. Маркізові треба було відповісти.
— Я вже не хочу виїздити з Парижу, — сказав Шарль де-Ванденес.
— Ми знаємо чому, — сказав генерал, удаючи хитрість людини, що викрила таємницю. — Ви не хочете покидати свого дядька, щоб заявити своє спадкове право на його перство.
Маркіза втекла до себе в кімнату, подумавши про свого чоловіка страшним словом:
— Він ще й дуже дурний!
Між Італійською заставою і заставою Санте, на внутрішньому бульварі, який веде до Ботанічного саду, є краєвид, вартий уваги художника або мандрівника, хоч
136
