ється на меблях, на гравюрах, на картинах; розмова, мовчанка, обличчя — все має на собі печать святобливості. Перетворення людей і речей на святобливість є незбагненною таємницею, але так воно є. Кожен може помітити, що святенники ходять, сідають і розмовляють не так, як це роблять світські люди. У них почуваєш себе зв'язаним, у них не смієшся, у них шерсткість і симетрія панує в усьому, починаючи з чепця господині й кінчаючи її подушечкою для пришпильок; погляди там нещирі, люди здаються тінями, а господиня дому наче засідає на крижаному престолі.
Одного ранку бідний Гранвіль з жалем і смутком помітив усі симптоми святобливості в своєму домі. У світі зустрічаються товариства, де одні наслідки виникають не з однакових причин. Нудьга оточує ці доми зачарованим колом, яке містить у собі жах пустелі й безпечність порожнечі. Родинне життя стає тоді не могилою, а чимсь гіршим — манастирем. У цій крижаній атмосфері товариш прокурора роздивився на свою дружину без пристрасті: він не без жалю помітив обмеженість розуму, яку видно було з того, як росло волосся на її вузькому й злегка запалому чолі; постеріг у бездоганній досконалості рис її обличчя щось захололе, суворе, що незабаром зробило для нього ненависною вдавану лагідність, яка його була звабила. Він зрозумів, що колинебудь ці тонкі губи можуть сказати йому, якщо трапиться нещастя: «Це для твого блага, друже мій». Лице пані де-Гранвіль набрало тьмяного відтінку, поважного виразу, що отруював радість усім, хто до неї підходив. Чи була ця зміна викликана аскетичними звичаями святобливості, яку так само не можна визнати за побожність, як скупість не можна назвати ощадливістю? Чи її викликано сухістю, властивою святобливим душам? Важко вирішити: краса без вияву є, мабуть, омана. Непорушна посмішка, що її молода жінка викликала в себе на обличчі, коли дивилась на Гранвіля, була в неї немов єзуїтською формулою щастя, якою вона гадала задовольнити всі вимоги шлюбу. Її спочутливість ображала, її безстрасна краса здавалась потвор-
261
