— Завтра — бій! — відказав я й посміхнувся, додержуючи безжурного тону, в якому я намагався провести всю сцену.
Але йдучи довгою алеєю, я повторював:
— Завтра бій!..
І граф, що чекав мене, як і щовечора на бульварі, так само скрикнув:
— Завтра бій!
Октав хвилювався не менш за Оноріну. Аж до другої години ночі ходила ми з графом понад ровами Бастілії, нагадуючи собою генералів напередодні бою; ми так само, як і вони, зважували всі шанси, вивчали місцевість і усвідомлювали, кінець-кінцем, що в розпалі бою перемога залежить від добре використаного випадку. Обидві ці істоти, так жорстоко розлучені, не спали, мабуть, цілу ніч, одна плекаючи надії, друга боячись майбутньої зустрічі. Життьові драми залежать не від обставин, а від почуттів, вони відбуваються в серці або, якщо хочете, в тому безмежному світі, який ми мусимо назвати «духовним світом». І Октав, і Оноріна жили й діяли тільки в цьому світі великих душ.
Я був точний. Рівно о десятій годині мені вперше дозволено було зайти до чарівної біло-блакитної кімнатки, до гнізда цієї раненої горлиці. Графиня кинула на мене очима, хотіла щось сказати, але її спинив мій шанобливий вигляд.
— Графине… — сказав я, поважно всміхаючись.
Бідна жінка була підвелася, але знову впала в крісло і завмерла в болісній позі, яка варта була пензля великого художника.
— Ви, — казав я далі, — дружина найшляхетнішого і найповажнішого з чоловіків, людини, яку всі вважають за велику, але щодо вас він виявив далеко більше величі, ніж знають люди. Обоє ви — великі характери. Де ви зараз, як вам здається? — спитався я.
— У себе вдома, — відповіла вона, розкривши нерухомі від подиву очі.
— У графа Октава, — відповів я. — Вас обманено. Судовий секретар Ленорман — це не справжній власник, це підставна особа вашого чоловіка. Чудовий спокій, яким ви