її постать, що видно було тільки обличчя. Жюлі д'Еглемон вже не скидалась на ту дівчину, що радісно й щасливо бігла на Тюільрійський огляд. Обличчя її, все ще ніжне, втратило той рожевий колір, що колись так прикрашав її, від чорних пасом волосся, що розвилося від нічної вогкості, ще різкіш виступала білість її обличчя, якого жвавість, здавалось, обважніла. Тільки очі горіли незвичайним блиском, але під віями на стомлених щоках лежали фіалкові плями. Байдужим оком оглянула вона Шерські поля, Луару та острови на ній, Тур і довгі вуврейські скелі, потім, не глянувши навіть на чарівну Сізьку долину, хутко відхилилась у глиб коляси й сказала голосом, що на свіжому повітрі здався надзвичайно слабим:
— Так, тут чудово.
Як бачимо, вона, собі на лихо, перемогла батька.
— Чи не хотіла б тут жити, Жюлі?
— О, тут чи десь, — сказала вона недбало.
— Ти нездужаєш? — спитав полковник д'Еглемон.
— Аж ніяк, — відповіла молода жінка, на мить пожвавішавши. Глянула посміхаючись на чоловіка й додала:
— Мені хочеться спати.
Раптом почувся кінський тупіт. Віктор д'Еглемон пустив дружині руку й повернув голову на шлях, що завертав у тому місці. Як тільки чоловік відвернувся від неї, вдавана веселість зникла з її блідого обличчя, немов світло якесь перестало його освітлювати. Не почуваючи ні бажання знову глянути на краєвид, ні цікавості знати, що то за вершник скаче так швидко, вона похилилась у куток коляси й утопила очі в крупи коней, не виявляючи ніякого почуття. В неї був такий тупий вигляд, який буває в бретонської селянки, коли та слухає казання свого кюре. Раптом зза купи тополів і розквітлого глоду виїхав молодик на дорогому коні.
— Це англієць, — сказав полковник.
— Ох, боже мій, так, так, пане генерал, — обізвався поштар. Він з тих молодців, що, кажуть, хочуть загарбати Францію.
Незнайомий був з тих мандрівців, що перебували на континенті, коли Наполеон заарештував усіх англійців,
50
